Департамент освіти і науки Запорізької обласної державної адміністрації

КЗ «ЗОІППО» ЗОР

XІІІ Всеукраїнський конкурс учнівської творчості,

присвячений Шевченківським дням під гаслом

«Об`єднаймось, брати мої !» з теми

«Україна, як і великий Кобзар, - вічні»

номінація «Історія України і державотворення»

Пам’ятники Т.Г.Шевченку

на Запоріжжі

Реферат підготовлений

ученицею 8 класу Родіною Тетяною

КЗ «Сторчівський НВК»

Новомиколаївського району

вчитель: Ящук С.І.вчитель української мови

та літератури, спеціаліст вищої категорії

Сторчове 2013


План

1. Вступ. Коріння Шевченкового роду сягає в Запорозьку Січ.

2. Пам’ятник Шевченку в Запоріжжі: випробування на дорослість.

3. Істинно всенародна справа.

4. Про те, що було зроблено…

5. …І не доведено до кінця.

6. «Ти не один». На жаль.

7. Пам`ятники Шевченку на Запорозькій землі.

8. «На Хортиці у матері буду добре жити…»


Якщо плоть Шевченкова

народжена кріпачкою в Моринцях

на Черкащині, то його дух народжений

і виплеканий Хортицькою свободою,

запорозькою демократичністю,

непокорою та болестями народного

лицарства.

Д. Павличко

Ім`я Т.Г. Шевченка , його творчість нерозривно пов’язані з нашим краєм, де Кобзарева муза припала до чистих джерел національної історії і народної героїки, де Хортицькі граніти стоять на сторожі нашого духовного безсмертя.

Серед струн, що постійно дзвеніли в його душі і давали йому силу і віру, була і «запорозька». Запорожжя увійшло в душу поета ще в ранньому дитинстві – розповідями діда, піснями лірників, думами кобзарів, адже коріння Шевченкового роду по материнській і по батьковій лінії сягає в Запорозьку Січ. Нащадки Шевченка розповідають, що його предок був січовиком, служив у Чигиринському полку, брав участь у битві під Жовтими Водами. Прадід поета (по лінії матері) воював на Запорозькій Січі, був учасником Коліївщини.

Ще до зустрічі з Хортицею поет володів значним історичним матеріалом, багато знав про морські походи запорожців, про славетні битви з польською шляхтою, про боротьбу проти турецько-татарської агресії. Запорозька Січ сприймалася ним як осередок волі, центр національно-визвольної боротьби. Свої знання Шевченко черпав з кращих історичних праць свого часу – І. Срезневського «Запорожская старина», козацьких літописів С.Величка, Г. Грабянки, М. Коржа, Самовидця та ін.

Протягом двох серпневих тижнів 1843 року, які Тарас провів у Запоріжжі, він обійшов всю Хортицю. У музеї козацтва є екскурсія його стежками, але навіть у день народження поета охочих послухати про це - немає. У Запоріжжі Шевченко зупинявся на Вознесенівському хуторі у Прокопа Булата. Правнук Булата переказує сімейні спогади. Мовляв, поет був дуже скромним - два тижні жив на вулиці: вдень багато подорожував, а ночував у гамаку під грушею.

"Посоромився заходити в будинок, у нас сім'я була велика", - розповів Анатолій Булат. Груша збереглася до наших днів і отримала від держави особливий статус - її охороняють. Під деревом вчителя влаштовують для дітей шевченківські читання.

"Ми запрошували владу, але ніхто, жоден не прийшов", - розповідає вчителька Любов Гавриленко. Не було сьогодні "влади" і біля пам'ятника Кобзареві. Чиновники вшанували поета завчасно.

"7 числа прийшли, відзвітували. Чотири вихідних. Безумовно, вони не хочуть сюди приїжджати, не хочуть, скажімо так, псувати свої вихідні", - пояснив голова Запорізького відділення ВО "Свобода" Віталій Підлобніков. Звідси, вважає він, і ставлення до Кобзаря з боку простих городян.

Знайти людину, яка могла згадати, чим відрізняється день спогадів про Шевченка від інших в календарі, або процитувати хоча б кілька рядків з творчості поета, в Запоріжжі журналістам виявилося непросто. Навіть на підказку про те, що ювіляр зображений на купюрі в 100 гривень, деякі зізнавалися:

"Не знаю, гетьман якийсь". За задумом влади, до двохсотріччя Кобзаря на Хортиці повинні побудувати новий пам'ятник Шевченку - сквер на честь нього тут заклали ще в 1964 році. А от кошти на постамент збирають досі.

Пам'ятник Шевченку в Запоріжжі: випробування на дорослість

У суспільстві вже почалися розмови про гідне відзначення 200-ліття Т.Г.Шевченка, яке відбудеться зовсім скоро, у березні 2014-го (Кабмін України, до речі, ще 19 жовтня 1998 р. прийняв Постанову № 1655 "Про заходи з підготовки до відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка").

Не беруся судити про інші міста та села нашої Батьківщини, але через Запоріжжя душа болить: адже у місті, яке у свідомості мільйонів українців -асоціація із козацькою вольницею, повноцінного пам'ятника Т.Г. Шевченку так і немає. Хоча у нас була можливість його спорудити. Але, як кажуть, чогось "трохи" не вистачило. Чого?

ІСТИННО ВСЕНАРОДНА СПРАВА

В дні вшанування 175-х роковин Шевченка запорізькі письменники виступили з ініціативою побудувати йому пам'ятник саме в Запоріжжі. Більше того, було оголошено про збір благодійних коштів на цю велику справу. Скільки тоді позаштатних авторів, які друкувалися на сторінках газети «Запорізька правда», відмовлялися від літературних гонорарів, пропонуючи їх відправити на рахунок для пам'ятника Кобзарю! Це виглядало справді благородно. Більше того, інші запоріжці, які не друкувалися в газетах, - робітники, службовці, учні та студенти - також долучилися до цього. Ветерани перераховували пенсії. Багато переказів надходило з інших областей, із республік колишнього Союзу, а також від зарубіжних громадян. Хіба це не зворушливо, не патріотично? Хіба це не заслуговує поваги? Хіба це не стало всенародною справою? Звичайно ж, стало.

Як стверджував колишній заступник голови Запорізького відділення Товариства охорони пам'яток історії та культури Михайло Сидоренко, запоріжці неодноразово брали участь у зборі коштів на пам'ятник Кобзарю: перший раз - на пам'ятник у Києві, другий - у Запоріжжі, ще до Жовтневої революції, третій - у Каневі за радянської доби...("Запорізька правда", 5 березня 1999 року).

Коли запоріжці почали збирати гроші на пам'ятник Шевченку в час "перебудови", фактично вже вчетверте (!), то на рахунок Запорізького відділення Товариства охорони пам'яток історії та культури, де окремим рядком зазначалося "На пам'ятник Т.Г. Шевченку", оскільки спецрахунку відкрито не було, надійшло, за його словами, майже півмільйона карбованців. Та невдовзі, у 1992 році, через інфляцію ці гроші перетворилися на папірці...

На переконання Петра Ребра, який з 1967 по 1998 рік очолював Запорізьку обласну письменницьку організацію, був депутатом обласної ради кількох скликань, ім'я Шевченка невіддільне від Запоріжжя, Запорозької Січі, Хортиці: "По-перше, поет сам - козак за походженням, по-друге, він присвятив нашому краєві десятки своїх творів (у віршах Кобзаря слова "Запоріжжя", "запорожець", "запорозький" зустрічаються понад 70 разів), по-третє, перебуваючи на засланні, поет вклав у вуста свого ліричного героя заповітну мрію: "На Хортиці у матері буду добре жити..." Як відомо, 1843 року Шевченко побував на Запоріжжі, ходив у "гості" до Діда-Ненаситця, відвідав Хортицю, у селі Вознесенка, яка нині стала центром міста, читав селянам свою "Катерину". "І на Хортиці, і скрізь був і все плакав..." - писав він другу Я.Кухаренкові трохи згодом.

Загалом же запорізька струна на лірі (чи, точніше сказати, кобзі) Т.Шевченка була найголоснішою, найніжнішою і найгрізнішою. Не випадково у 1987 р. перше "виїзне" Всесоюзне Шевченківське свято "В сім'ї вольній, новій" відбулося саме на Запоріжжі. Відкриваючи його, Дмитро Павличко мав цілковите право заявити: "Якщо плоть Шевченкова народжена кріпачкою в Моринцях на Черкащині, то його дух народжений і виплеканий хортицькою свободою, запорізькою демократичністю, непокорою і болістями народного лицарства".Чи ж дивно, що запоріжці роками виношують мрію про величний пам'ятник геніальному співцеві "Запоріжжя людославного"?.." ("Літературна Україна", 8 березня 1990 року).

ПРО ТЕ, ЩО БУЛО ЗРОБЛЕНО...

«17 квітня 1990 року Рада Міністрів прийняла постанову про будівництво пам'ятника Тарасові Шевченку в м. Запоріжжі. І знову - "пауза". Лише через півроку з гаком (12 листопада 1990 р.) Міністерство культури України, Держбуд, Спілка художників та Спілка архітекторів України спромоглися на ухвалу про конкурс на кращий проект пам'ятника Великому Кобзареві у Запоріжжі, - пригадує Петро Ребро. - В умовах конкурсу йшлося, що його основним завданням "є розробка ескізного проекту пам'ятника Шевченку, створення засобами монументальної скульптури образу великого українського поета, художника, мислителя", творчість якого "відіграла величезну роль у розвитку національної самосвідомості українського народу".

Мовилося також про те, що пам'ятник має бути виконаний із довговічних матеріалів (граніт, бронза), що проекти мають подаватися під девізами, що для відзначення кращих проектів установлені премії в розмірі 3000 крб. (перша премія), 2500 крб. (дві другі), 1500 (дві треті премії). Для учасників конкурсу пропонувалися два варіанти місця спорудження пам'ятника: перший - площа на Набережній по осі бульвару Шевченка з видом на Дніпро й Хортицю; другий - одна із площ на проспекті Леніна, перед будинком міськвиконкому, на початку бульвару Т.Шевченка.

До складу журі конкурсу, яке очолив голова правління Спілки художників України, заслужений діяч мистецтв В.Чепелик, увійшли президент Спілки архітекторів України І. Шпара, начальник відділу пам'ятників Міністерства культури П.Римар, начальник відділу історичної забудови Держбуду Ю.Лихой, відомі скульптори, архітектори, письменники, мистецтвознавці.

Приблизно через півроку - в перших числах червня 1991 року - у Виставковому залі запорізьких художників була відкрита виставка проектів пам'ятника Тарасу Шевченкові в м. Запоріжжі. Можна собі тільки уявити, з яким хвилюванням ішли на ту виставку наші земляки. Навіть не вірилося? Невже це правда? Виходить, здолали бюрократичний опір? Виходить, дожили до цього дня?

Але було й розчарування: більшості учасників конкурсу не вдалося відійти від стереотипів, зламати інерцію в підході до образу поета. Вочевидь майстрам не сприяло й те, що не було чітко визначено місце "прописки" майбутнього монумента.

« У липні 1991 року, - продовжує Петро Ребро, - зібралося журі конкурсу. Обговорення проектів, на якому головував В. Чепелик, пройшло жваво, навіть бурхливо. Ясна річ, "однодумства" не було. Ми вважали за потрібне знову порушити питання про спорудження пам'ятника в центрі міста, тобто - на Фестивальній площі (Центральний бульвар). Поготів тому, що гості з Києва відзначали: бульвар Шевченка в архітектурному відношенні невиразний.»

Результати конкурсу відомі: першу премію не присуджено нікому, другою премією відзначено проект, поданий на конкурс під назвою "Хортиця", третьою - під назвою "Пророк". Як потім виявилося, обидва проекти подала одна й та ж авторська група з м. Дніпропетровська у складі О.Зобенка, В.Зайцева й О.Голкіна. Заохочувальною премією журі відзначило проект, поданий під девізом "Думи мої, думи..." Його розробила авторська група у складі М.Вронського, В.Сухенка, Б.Лисенка, В. та О.Гнєзділових (м. Київ).

У жовтні того ж 1991 року в головному управлінні архітектури і містобудування облвиконкому під головуванням О.Бірюкова відбулася нарада громадськості міста, більшість учасників якої погодилася, що оптимальне місце для пам'ятника Т.Шевченкові - Фестивальна площа. Що не кажіть, а за це варто було боротися!

26 березня 1992 року Запорізький міськвиконком прийняв ухвалу під №102, в якій, зокрема, мовилося: "Виконком Запорізької міської Ради народних депутатів, Головне управління архітектури і містобудування міста оголошують II тур конкурсу на кращий проект пам'ятника Т.Г.Шевченкові в м. Запоріжжі". Для майбутнього пам'ятника Великому Кобзареві відводився головний майдан обласного центру.

Новий склад журі очолив заступник голови виконкому Запорізької міськради П.Михайлик. Під його головуванням 2 листопада 1992 року відбулося засідання журі II туру конкурсу. Знову амплітуда думок була дуже широкою: від нищівної критики геть чисто всіх проектів до закликів негайно приступити до "втілення" в життя будь-якого проекту, щоб покласти край нескінченним розмовам про бойкотування справи тощо...

Треба чесно визнати: Запоріжжя значно "відстає" від інших областей у справі спорудження пам'ятників взагалі. Але в цьому, як не дивно, є й позитив: в умовах нинішньої ідеологічної розкутості, відсутності державної монополії на мистецтво, цензури є більше шансів уникнути штампів і створити щось справді унікальне, неповторне. Адже пам'ятнику "жити" віки!

Як і в першому турі, журі ухвалило першу премію нікому не присуджувати. Другою премією відзначено проект "Кобзар" (скульптор В.Дубінін, архітектор М.Потапенко, м. Запоріжжя), третьою - проект "Дніпро" (скульптор Е.Кунцевич, архітектор М.Жариков, м. Київ), заохочувальною - проект багатофігурної скульптурної композиції "Апостол" (автори - І.Василенко, І.Федоткин та ін., м. Запоріжжя).

...І НЕ ДОВЕДЕНО ДО КІНЦЯ

Отже, запоріжці "загальмували" на третьому турі не на один рік. Прикро? Звичайно. Але треба усвідомлювати й те, що спорудження пам'ятника - це творчий процес, а не конвеєр. Його митцеві потрібно виносити в серці, як кажуть, вистраждати. Цей процес триває понад 20 років, з минулого століття.

«Ви знаєте, я кілька років фактично не мав спокійного дня: перебував у поїздках, проводив виступи, організовував вечори, концерти, - каже Петро Ребро. - Зібрали чималу суму грошей. Та гіперінфляція поглинула зібрані кошти. Коли я дізнався, що гроші пропали, був на межі божевілля. І навіть не тому, що воістину святу справу не було доведено до кінця (до речі, моя фінансова дещиця була чи не найбільшою, оскільки я перераховував не лише гонорари, а й премії та зарплати). Прикро, але факт, що в "найлітературнішому" місті Запоріжжі, на карті якого є вулиці імені Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Леоніда Глібова, Івана Карпенка-Карого, Павла Грабовського, Михайла Коцюбинського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Олександра Довженка, Остапа Вишні, Максима Рильського, де є бульвар Шевченка й вулиця - зверніть увагу! - Кобзаря, досі немає пам'ятника найбільшому співцеві козацької слави. За роки незалежності нашої держави всі обласні центри, які не мали "свого" Кобзаря, спокутували свій гріх - спорудили пам'ятники, гідні одного з найбільших світочів людства. Лише запоріжці, можна сказати, оскандалилися. На мою думку, саме на площі Фестивальній місце пам'ятнику Шевченкові: тут, у селі Вознесенка, він колись побував. Звідси видно любу його серцю Хортицю, росте ще його груша, сюди ведуть усі шляхи і стежки козацького краю. З такою пропозицією я виступив на нараді, проведеній на початку цього року в обласній державній адміністрації (під головуванням очільника області Олександра Пеклушенка). Я нагадав, що через два роки людство відзначатиме 200-ліття від дня народження поета і тут уже нас, запоріжців, його погруддя, встановлене в Шевченківському районі стараннями колишнього секретаря Шевченківського райкому партії Жанни Івченко (низький уклін їй!), не "виручить". Отже, побудова пам'ятника Шевченку в Запоріжжі - не що інше, як наше випробування на дорослість.

Адже запорізькій шевченківській "епопеї" вже майже сто років! Ще 19 травня 1917 року Олександрівське товариство "Просвіта" повідомило міській Думі про створення комітету зі спорудження пам'ятника Т.Шевченку і просило Думу передати цьому комітету кошти, зібрані на пам'ятник царю Олександру II.

Того ж дня Дума прийняла постанову: "В отношении ходатайства товарищества "Просвіта" поручить управе собранные на устройство памятника Александру второму деньги, находящиеся в переходных суммах, перечислить в депозиты управы и хранить до тех пор, пока не выяснится вопрос о месте для постановки памятника поэту Шевченко"...

У душі нашій поет завжди живе. Людські серця для нього - найкращі пантеони. А буде пам'ятник - підійдемо до його підніжжя, покладемо квіти на граніт і подумки попросимо у поета пробачення за те, що навіть у такій святій справі ми не мали єдності. Моя уява вже іноді малює той день, коли спалахне, мов білий рукав, покривало - і перед поглядами тисяч запоріжців постане з бронзи й пісні найвидатніший поет нашого народу. Тут мовби зійдуться меридіани поезії, правди, краси. Під поглядом поета помолодіють Запоріжжя, Дніпро, Хортиця. І ми, далебі, станемо кращими, чеснішими, добрішими. Місто мовби народиться вдруге... Але відчуваю, що це буде ще не скоро. На превеликий жаль. І сумно, і соромно...»

"ТИ НЕ ОДИН". НА ЖАЛЬ

Запоріжжя, якщо це когось "утішить", не поодиноке у своїй "неповороткості" у встановленні пам'ятника Великому Кобзарю. Досить показовим у цьому плані є приклад із "столичним Шевченком". Ідея увічнити його в Києві народилася на початку ХХ століття, і 1904 року в Україні, яка входила тоді до складу імперії, розпочали збір народних коштів (у 1911 році виповнювалося 50 років з дня його смерті, а в 1914-му готувалися відзначити століття з дня народження ) "Коло збудування пам'ятника своєму великому поету і великому апостолу правди і науки всього слов'янського світу повинно заходитися все свідоме громадянство України, увесь народ, вся українська нація, щоб не впала на її обличчя величезна і ганебна пляма, якої вона не змиє вовіки віків ні в якій воді..." (газета "Рада", № 47, 1908 р.).

Через п'ять років київська міська влада видала наказ про встановлення пам'ятника Шевченку на Михайлівській площі. Був навіть створений об'єднаний шевченківський комітет. Та згодом місце для пам'ятника стало об'єктом гарячих суперечок, бо варіант із Михайлівською площею відпав через "ідеологічні заборони" (тут виріс пам'ятник княгині Ользі). Тому монумент Шевченку вирішили встановити на Караваєвській площі (нині - Льва Толстого). Проти цього виступили члени шевченківського комітету. Після оглядин кількох місць він зупинився на двох варіантах: основному та запасному.

Більшість голосів члени комітету віддали за майданчик на Петровській алеї (за нинішнім мостом поцілунків), який мав прекрасний вид на Дніпро. Запасним варіантом вважалася Володимирська гірка, що навпроти Олександрівського костьолу. Але, як з'ясувалося, через імовірні зсуви майданчик на Петровській алеї потребував більш глибокого фундаменту, що вимагало значних коштів, а їх не вистачало, тому комітет змушений був повернутися до місця на Караваєвській площі.

Конкурс на кращий проект пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві також має історію. Спочатку в залі міської думи на першому конкурсі виставили понад 60 проектів, але жоден із них не переміг. Першість у другому конкурсі виборов проект Федора Балавенського, який категорично не прийняв об'єднаний шевченківський комітет. Оголосили третій конкурс, обов'язковою умовою якого було те, що Шевченко мав постати у національному костюмі, але й цього разу переможця так і не виявили. Наприкінці оргкомітет конкурсу прийняв рішення звернутися до відомих скульпторів Родена, Шіортіно, Шервуда, Андрєєва, Гаврилка. Це було в 1911 році, вже вчетверте. Члени журі віддали перевагу проекту росіянина Шервуда, а шевченківський комітет - італійця Шіортіно. Дві сторони так і не порозумілися. Та ось настало літо 1914-го, і розпочалася Перша світова війна. Тоді було вже не до Шевченка... Кошти, зібрані на пам'ятник, конфіскували й витратили на інші справи. І лише у 1919 році на Михайлівській площі на постаменті, який залишився від ліквідованого пам'ятника княгині Ользі, встановили бюст Кобзаря з ... фанери.

Повноцінний пам'ятник Шевченку в бронзі (скульптор М.Манізер, архітектор Є.Левінсон) постав у столиці Радянської України аж 6 березня 1939 року в парку навпроти держуніверситету з нагоди 125-річчя з дня народження поета: Шевченко дивиться не на Дніпро, а на університет, удостоєний його імені.

8 вересня 2000 року біля Запорізького національного університету встановлено погрудя поета, створене на основі автопортрету часів заслання: молодий, засмучений Тарас дивиться на нас з великою тугою в очах зі «захалявною книжечкою»в руці.

Бюст Т.Шевченку по вулиці Гоголя, коло 3-го корпусу Запорізького національного університету

"НА ХОРТИЦІ У МАТЕРІ БУДУ ДОБРЕ ЖИТИ..."

Нещодавно у ЗМІ з'явилося повідомлення, поширене прес-службою Національного заповідника "Хортиця". В ньому йдеться про те, що його керівництво і колектив планують реалізувати тематичний проект "Кобзар на Хортиці", зокрема встановити в парку імені Тараса Шевченка (неподалік Музею історії запорозького козацтва) скульптуру "Кобзар на Хортиці". Для створення ескізного проекту запрошені київські скульптори Борис Крилов і Олесь Сидорук. Як повідомила редакції заступник генерального директора національного заповідника з наукової роботи Тетяна Лисенко, з багатьох запропонованих проектів вибраний той, на якому зображений молодий, 29-річний Шевченко, котрий відвідав влітку 1843 року Хортицю, увічнивши її у своїх творах.

« Коли створювали проект заповідника у далекому 1964 році, у плані були і парк імені Шевченка, і пам'ятник йому. Тепер ми намагаємося зробите те, що ще не зроблено, - сказала Тетяна Миколаївна. - Адже парк є, а на тому місці, де Кобзар зупинявся, стоїть пам'ятний знак у вигляді каменю з написом. Для перерахування коштів на будівництво пам'ятника Шевченку відкрито рахунок благодійного фонду "Хортиця". Всі бажаючі можуть долучитися до цієї благородної справи. «З нагоди 190- річчя з дня народження поета в Музеї історії запорозького козацтва на Хортиці відкрито меморіальну дошку з барельєфом Т. Г. Шевченка (автори – скульптор О. Башкатов і архітектор Ю. Бірюков).

«Тарасова стежка»- так називається туристично-меморіальний маршрут, відкритий у північній частині о. Хортиця в 2005 році. На ньому встановлено 7 гранітних стел, на яких викарбувано слова Т. Шевченка, присвячені Запоріжжю, Хортиці, Великому Лугу.

Запоріжжя. У місті Запоріжжі 2 бюсти Т. Г. Шевченку.

На відзнаку 175-річчя від дня народження видатного українського поета у жовтні 1989р.біля Шевченківської районної ради м. Запоріжжя було відкрито невеличкий пам’ятник Т. Г. Шевченку.

Пам'ятник — бюст Шевченку біля Шевченківської райради, по вулиці 8 березня

Фрагмент бюста біля Шевченківської райради, по вулиці 8 березня

Енергодар.

У м. Енергодарі встановлено погруддя Т. Г. Шевченкові у 2004р.(скульптор Ф. Г. Логвинов). Поетові відведено найпочесніше місце на майдані біля палацу культури «Сучасник».

Мелітополь. У Мелітополі є три пам'ятники Тарасові Шевченку:

Пам'ятник Шевченку на площі Перемоги відкритий 22 травня 2011 року. Фігура поета заввишки 2,2 м авторства житомирського скульптора Віталія Рожика встановлена на гранітному постаменті .

Погруддя на подвір'ї Таврійського державного агротехнологічного університету на проспекті Богдана Хмельницького, 18.

Погруддя у парку Горького.

Саме історія розвитку літературного руху на Запоріжжі стала об'єктом дослідження Петра Ребра. Він ретельно вивчив і оприлюднив багато подій, фактів, які тією чи іншою мірою пов'язані з літературно-мистецькою історією запорізького краю. З початку 50-х років і до сьогодні П.Ребро опублікував на сторінках преси і окремими виданнями понад 50 розвідок, повідомлень, нарисів з питань літературного краєзнавства, "Українська Мекка" – це серія книжок і брошур Петра Ребра про життєві та творчі зв'язки видатних майстрів красного письменства із Запоріжжям. Започаткувала цю серію праця письменника "Т.Шевченко і Запоріжжя", що побачила світ у 1996 році. Це збірник нарисів, есе, розвідок і літературно-краєзнавчих досліджень. Опрацювавши архівні матеріали, епістолярну спадщину Т.Шевченка, літературознавчі праці, вдумливо прочитавши твори поета, автор подає цікаві матеріали, маловідомі широким колам читачів.

П.Ребро простежує родовід Т.Шевченка, розповідає про його козацьке походження, звертаючи увагу на неабияке поважне ставлення поета до запорозьких козаків, до історії козацької вольниці, Січі. Особливо детально автор аналізує, як у шевченкознавстві подається подорож Т.Шевченка на Запорожжя, вказує на окремі розходження у дослідженні цієї сторінки його біографії, вважаючи, що вона була однією з найважливіших, бо глибоко вразила його і мала виняткове значення у формуванні його національно-визвольних переконань, патріотичних поглядів. У розділі цієї книги "Запорожжя в головній книзі українського народу" П.Ребро пише про визначне значення Т.Шевченка для України, для формування менталітету українського народу і зазначає, зокрема, що майже всі твори, які ввійшли до першого видання "Кобзаря" 1840 р., овіяні шанобою до Запорожжя, тугою за козацькою вольницею, мрією про нову "славу України" . І продовжує далі: "Як свідчить вдумливе прочитання "Кобзаря" і аналіз втручань царської цензури, її лякала сама тема Запорожжя". Автор наводить приклади рядків Т.Шевченка, які були вилучені цензурою. І зазначає: "Слід віддати належне цензорам-ревнителям: вони безпомилково визначили головну ноту "Кобзаря" Т.Шевченка і робили все, аби її притлумити чи й зовсім заглушити. Рядки, викреслені цензором чи видавцем, справді несли в собі Прометеїв огонь. Той вогонь у наступних творах поета ще дужче розгорівся, став страшним, нищівним для самодержавства". Як відомо із джерел, якими користувався автор, любов до Запоріжжя Т.Шевченко проніс у серці через усе життя. "Свою мрію про розквіт рідної землі, про благословенну "сім'ю вольну, нову" Т.Шевченко пов'язував саме з запорозтвом", – писав П.Ребро. – Саме при згадці про наш край поет молодів "і тілом, і духом", а струни його кобзи звучали особливо урочисто і пристрасно, бентежно і зворушливо. І те вже не має кардинального значення, як нинішні шевченкознавці тлумачать слова Шевченка "не вернуться запорожці" (як "тугу за романтизованим минулим" чи як "заклик шукати ідеалів визвольної боротьби не в минулому", стократ важливіше, що саме Запорожжя було стимулом, точкою відліку, стартовим майданчиком його дум про найсвятіше – волю і щастя українського народу". Не без гордості за свій рідний край автор проголошує, що Запорожжю невимовно пощастило: воно посідає чільне місце у Головній книзі українського народу. Дніпро і Хортиця, Великий Луг і Січ, яка в Шевченка майже завжди була синонімом Запорожжя, навіки освячені іменням великого Кобзаря, оточені ореолом його любові, осяяні світлом його нетлінного Слова.

У передмові до цього дослідження, В.Чабаненко вказував, що "автор ніби запрошує нас до подальшої співпраці, до нових спільних пошуків, а головне – до роздумів про минуле, сучасне і майбутнє свого народу. Деякі гіпотези письменника досить сміливі (наприклад, щодо підтексту "Заповіту") і можуть викликати дискусію, але це – теж на користь справі". Це, зокрема, міркування П.Ребра про те, що Т.Шевченко заповідав поховати його так, щоб було видно "і лани широкополі, і Дніпро, і кручі". Але ж Кобзареві ще хотілося "чути, як реве ревучий". Ревучий – це Дніпро, ревів він у порогах, тобто під Запорожжям, у царстві "діда Ненаситця".

П.Ребро висловлює гіпотезу: "Чи не тут мріяв знайти останній притулок для свого змученого тіла геніальний український поет?". А у розділі "Феномен "Заповіту"" письменник, аналізуючи текст "Заповіту", а також ті рядки, що не ввійшли до канонічного тексту, зокрема, вважає, що "ключик до його "Заповіту" таїн, очевидно, схований у метафорах "кров ворожа" (в невеликому вірші вона фігурує двічі) та "кайдани порвіте" що Він упевнений, це за кров і кайдани? Кров яких, чиїх ворогів?" що йдеться про зайд, колонізаторів-гнобителів (свої душителі – то осібна стаття). І нарешті приходить до такого висновку: "Заповіт" – це пристрасний заклик скинути московські кайдани, гаряча і терпка мрія поета про українську державу, яка б стала "сім'єю вольною, новою". Це твердження дискусійне, адже сьогодні важко з певністю трактувати, що саме мав на увазі Т.Шевченко.

Запорізький міський голова провів нараду щодо встановлення пам'ятника Тарасу Шевченку у сквері «Театральний» навпроти обласного музично-драматичного театру ім. В.Г. Магара. Також мова йшла і про благоустрій самого скверу.

Установка пам'ятника приурочена 200-річчю з дня народження Кобзаря. Після обговорення та проведення конкурсу було затверджено проект пам'ятника і його місце розташування. Пам'ятник являє собою двухфигурную композицію. Перша фігура - молодий Тарас Шевченко, який в 1843 році відвідав і сам Олександрівськ, і острів Хортицю. Поруч з ним буде зображений кобзар, як символ народної творчості, яке надихало Тараса Шевченка. Автор проекту, скульптор Владлен Дубінін, розповів, що загальна ідея пам'ятника - створення засобами монументальної скульптури художнього образу великого Кобзаря. Висота пам'ятника становитиме 4 метри, він буде вилитий з бронзи. Орієнтовна вартість пам'ятника - 2 мільйони 100 тисяч гривень. Ці кошти планується зібрати за рахунок благодійних пожертвувань, не залучаючи бюджетні кошти.

Важливим є і реконструкція самого скверу, в якому буде споруджено пам'ятник. За словами міського голови, сквер «Театральний» стане місцем відпочинку городян та проведення творчих зустрічей, спілкування людей мистецтва. Також Олександр Сін доручив передбачити технічну можливість для проведення трансляцій творів великого Кобзаря. Вартість реконструкції скверу - більше 6 мільйонів гривень. Її термін - 6 місяців.

- Сьогодні в рамках виконання завдання Президента України Віктора Януковича щодо підготовки до святкування 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка ми проводимо нараду, на якій представляємо організаційний комітет по встановленню пам'ятника, - розповів міський голова. - Головою комітету погодився стати відомий поет Петро Ребро. Петро Павлович вже займався встановленням пам'ятника до 175-річчя з дня народження великого Кобзаря, однак розвал СРСР не дозволив реалізувати цей проект. Керівник союзу промисловців та роботодавців «Потенціал» Петро Ванат буде займатися переговорами з промисловими підприємствами і бізнесом по збору благодійних пожертвувань. Почесний громадянин Запоріжжя Олександр Білоусенко погодився взяти на себе функції контролю за витрачанням коштів. Голова Запорізького відділення Всеукраїнського товариства захисту пам'яток історії та культури Юрій Спицин буде займатися бухгалтерією.

Для збору благодійних пожертвувань буде відкрито два рахунки: гривневий і мультивалютний для членів зарубіжних діаспор. Рахунки будуть відкриті протягом місяця, після чого їх реквізити будуть розміщені в ЗМІ.

- Я впевнений, що збір коштів повинен стати загальнонародним, - зазначив Петро Ванат. - У ньому повинні брати участь як великі підприємства, так і окремі громадяни. Імена всіх тих, хто пожертвував хоч одну гривню будуть записані в книгу, яка буде представлена в Запорізькому обласному краєзнавчому музеї.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ребро П. Т. Шевченко і Запоріжжя: Нариси, есе, розвідки. – Запоріжжя, 1995. – 96 с.

2. Німенко А. Пам'ятники Тарасові Шевченку. — К., 1964

3. Кучерук Олександр (письменник, директор Бібліотеки ім. О. Ольжича) Пам'ятники Шевченка на земній кулі… Від Мангишлаку до Вашингтона. // Черкаський край — земля Богдана і Тараса. Культурологічний збірник., К.: «Українські Пропілеї», 2002.

4. Газета "Літературна Україна", 8 березня 1990 року.

5. Газета "Рада", № 47, 1908 р.

6. Газета "Запорізька правда", 5 березня 1999 року.

Кiлькiсть переглядiв: 1444

Коментарi

  • Микола Лисенко

    2015-12-31 09:51:15

    Думаю пора і в Запорожжі побудувати пам’ятник нашому Тарасу, він того заслужив....